Дорослий виступає для дитини як носій цього досвіду і як найважливіше джерело її розвитку.Дорослий виступає для дитини як носій цього досвіду і як найважливіше джерело її розвитку. Саме якість цього контакту, що здійснюється в процесі власної активності дитини при постійному діалогічному контакті зі значущими близькими та в процесі осмислення і рефлексії як самої діяльності, так і себе в ній, забезпечує необхідний рівень розвитку та соціалізації дитини (Н. Асанова, С. Братусь, А. Запорожець, А. Захаров, В. Мухіна). Саме сім’я є тією першою соціальною групою, яка найбільшою мірою впливає на процеси розвитку та соціалізації дитини. Сім’я — це не однорідна, а диференційована соціальна група; у ній представлені різноманітні вікові, статеві, професійні «підсистеми». Дослідники, які звертаються до вивчення особливостей внутрішньосімейних відносин, акцентують увагу на їх унікальності. В основі цих відносин — близькість, що становить надзвичайну виховну цінність. Означена цінність характеризується неповторністю інтимних зв’язків вихователя і вихованця, глибоким особистісним контактом між ними. Це зумовлює ефективність спілкування, його виховну силу, сприяє інтенсивності, міцності та глибині засвоєння дитиною у процесі наслідування та співпереживання моральних позицій батьків, що виявляються в їхніх звичках, судженнях й оцінках, в їхньому ставленні до інших людей, суспільних подій тощо, в особливій чуттєвості, налаштованості дитини на батьківський вплив, їхні установки, пов’язані з її поведінкою. Усе це, з одного боку, полегшує соціалізацію індивіда, а з іншого (зважаючи на значну кількість зовнішніх, не завжди керованих чинників) — значно утруднює цей процесс.

Значущість внутрішньосімейних взаємин у становленні та розвитку дитини зумовлена як тим, що вони виступають першим специфічним зразком суспільних відносин, з якими людина стикається від моменту народження, так і тим, що в них фокусується й набуває своєрідного мініатюрного вираження все багатство суспільних відносин, що, в свою чергу, сприяє можливості раннього залучення дитини до їх системи.

Сутність внутрішньосімейних взаємин відображається у спілкуванні. Характер спілкування батьків і дітей значною мірою залежить від батьківської позиції стосовно дитини. Ф. Райс вирізняє чотири основних типи керівництва та спілкування батьків з дитиною: автократичний; авторитетний, але демократичний; ліберальний і хаотичний.

Д. Едлер розширює цей перелік, пропонуючи сім типів (стилів) батьківсько-дитячих взаємин. Автократичний стиль, як межовий варіант батьківського керівництва, виключає участь дитини як в обговоренні проблем, так і в прийнятті рішень. Авторитарний стиль, хоча і залишає за кимось із батьків абсолютну владу й необмежене право прийняття рішень, усе ж таки залишає для дитини можливість висловити свою думку, але без права голосу. Демократичний стиль керівництва передбачає рівноправну участь батьків і дитини в обговоренні та прийнятті рішення, враховуючи досвід і рівень компетентності кожної зі сторін. Егалітарний силь абсолютизує рівень позицій старших і молодших членів сім’ї, не диференціюючи їхні ролі у взаємодії і, відповідно, не враховуючи вікові, індивідуальні відмінності між ними. Дозволяючий стиль характеризується посиленням ролі дитини, зростанням її активності в управлінні сімейною взаємодією, що поєднується зі зростаючою готовністю батьків некритично погоджуватися з будь-яким рішенням, яке їм пропонується. Ліберальний стиль взаємин право рішення повністю передає дитині і вона вже сама вирішує, чи повідомляти батьків про свої дії. І, нарешті, ігноруючий стиль батьківсько-дитячих взаємин — це повна незалежність і дистанційованість кожної зі сторін, коли батьки не цікавляться справами дитини і не беруть в них ніякої участі, а дитина, в свою чергу, не вважає за потрібне повідомляти батькам свої плани та дії.

Ступінь морально-емоційного забарвлення неоднаковий у різних типах внутрішньосімейних взаємин. Неоднаковим є і його вплив на моральний і психічний розвиток дитини. Найбільш сприятливий характер внутрішньосімейних взаємин притаманний демократичному типу сім’ї, що, в свою чергу, підвищує її виховний потенціал. У такій сім’ї спостерігається краща успішність дитини в навчанні, у неї більш розвинені такі почуття, як самостійність, дисциплінованість, працелюбність, відповідальність, щирість, самокритичність. Діти, які виховуються в таких сім’ях, виявляють кращу підготовленість до майбутнього утворення власної сім’ї, виконання ролі сім’янина; структура їхніх життєвих цілей має досить високу соціальну цінність.

Формування і розвиток дитячої особистості відбуваються, крім того, під впливом безпосередніх об’єктивних умов сімейного життя (сімейних взаємин, структури та кількісного складу сімейного мікроколективу, батьківського прикладу тощо), а також під впливом цілеспрямованого виховання. Виховання активізує процес засвоєння дитиною суспільно необхідних нормативів поведінки, справляє серйозний вплив на її спроможність сприймати стихійні впливи оточуючого середовища, стимулює засвоєння позитивного прикладу. Як засвідчують численні дослідження, зміст сімейного виховання визначається духовною культурою батьків, їхнім досвідом соціального спілкування, сімейними традиціями. Особливе місце серед цих чинників належить педагогічній культурі батьків, яка надає можливість мінімізувати елемент стихійності, який є часто характерним для сімейного спілкування та виховання.

У стані комфортного спілкування батьки починають утворювати певний загальний емоційно-психологічний простір, у якому розвивається процес прилучення дітей до людської культури, різнобічного пізнання навколишньої соціальної дійсності й самої себе, своїх можливостей і здібностей, тобто розгортається процес соціалізації особистості дитини у контексті культурного виховання.

Етична культура батьків постає як система етико-гуманістичних якостей, що регулюють відносини в батьківсько-дитячій взаємодії.

 Сформована на підставі негативних внутрішньосімейних стосунків поведінка молодої людини призводить в подальшому часі до порушення суспільних і соціальних норм життя, вона також стає однією з головних причин емоційних страждань, «духовної глухоти». Як правило, деформовані внутрішньосімейні стосунки призводять до асоціальності власне сім’ї, яка вступає в конфлікт із морально-правовими вимогами суспільства, припускається різних видів правопорушень. Це, у свою чергу, негативно позначається на соціальній адаптації дітей. Не вбачаючи позитивного ідеалу в батьках, дитина не може вибрати собі високогуманну та благородну роль соціальної поведінки та діяльності. Втрата сім’єю виховних можливостей, соціалізації дітей завжди веде до неблагополуччя, внаслідок чого складаються несприятливі умови духовного й особистісного зростання дитини.

Конфліктна атмосфера сім’ї пояснює таку парадоксальну ситуацію: «важкі» діти іноді зростають у сім’ї із хорошими матеріальними умовами та відносно високою культурою батьків (у тому числі й педагогічною). І, навпаки, у погано забезпеченій сім’ї, в батьків із низькою освітою діти характеризуються досить широкою палітрою позитивних якостей. Це показник того, що ні матеріальні умови, ні культура батьків доволі часто не спроможні компенсувати виховну неповноцінність стресової, напруженої атмосфери сім’ї .

Психічне здоров’я дитини, розвинуті гуманні почуття й емоції є результатом культури взаємин. Емоція є стимулом діяльності, пізнання, творчості, а також основою взаємодії членів сім’ї.